Антон (Вікінг) Панчук: "Я думав: "Тільки б не у туалеті задвохсотитися, будь ласка!" Це ж така ганьба

Артрозвідник 93 ОМБр – про те, як він зненацька дізнався про своє російське громадянство і про те, як після "Правого сектора" його хотіли відправити на строкову службу, про сподівання часів Майдану, свою першу ніч на передовій, найстрашніше під час боїв за Жолобок на Луганщині та підвиди "заробітчан" у ЗСУ.


Антон (Вікінг) Панчук: Я думав: Тільки б не у туалеті задвохсотитися, будь ласка! Це ж така ганьба – вмерти без штанів 01

Фото: Ірина Рибакова

"ДО 16 РОКІВ Я НАВІТЬ НЕ ЗНАВ, ЩО Я ГРОМАДЯНИН РФ"

-Твої батьки — українці, все життя ти прожив в Україні, але громадянином України став менш ніж 2 роки тому. Розкажи, як так вийшло?

- Батько працював на заводі, був інженером, і його на п’ять років відправили у відрядження в Рашку. В Амурську область. Там у 1992 році я і народився. Вже за півроку після мого народження батьки зібрали манатки, сказали "Прощавай, Рашко!" і поїхали додому, у Рівне.

До 16 років я навіть не знав, що я – громадянин Російської Федерації. Адже свідоцтва про народження тоді у всіх були старі, совкові, хоча Україна була вже незалежною. Коли мені виповнилося 16, я спокійно пішов отримувати паспорт, але у паспортному столі мені сказали, що мене немає у реєстрі. І пояснили, що потрібно робити запит на Рашку. Якщо Рашка підтвердить, що я їхній громадянин – потрібно буде через консульство чи посольство отримувати паспорт громадянина РФ, потім отримувати посвідку про постійне проживання, і тільки після цього подавати на українське громадянство. Все це зайняло у мене 7 років часу. Український паспорт я отримав наприкінці 2015 року.

-Чим ти займався у цивільному житті?

-На роботу ходив (сміється). Різну. Свого часу і вагони розвантажував уночі, тому що на той момент моя колишня дружина була вагітною. Ми ще навчалися, але треба було гроші заробляти.

А потім, коли я вже завершив навчання – влаштувався інженером з програмування безпровідних модемів і паралельно продавцем-консультантом. Потім на другій роботі мене перевели, і я став управляючим магазину. Допрацював там до липня 2014 року. Складно було під час Майдану, але мене дуже прикривала колега Катя, зараз вона – дружина мого друга. Завдяки їй я і роботу не втратив, і Майдан пройшов. Коли я був у Києві — вона всім завжди казала, що я кудись вийшов, що чимось зайнятий, що з телефоном у мене щось… А я в цей час був на Майдані. Їздити туди мені доводилося ротаціями – три дні побув, наприклад, а потім потрібно вертатися, бо якась перевірка на роботі має бути. Звільнитися я не міг, бо у мене є син. Треба було гроші заробляти.

-Що найчастіше згадуєш про Майдан?

-Згадую цей дух, цю атмосферу свободи, яка просралася на даний момент… І така ейфорія була! Мені здавалося, що все зміниться, все. Жити по-новому будемо так, що ого-го! Що всі шейхи з Еміратів приїдуть сюди і скажуть: "Ого! У вас навіть крутіше, ніж у нас!"

Але шейхи не приїхали.

-А ти поїхав на Схід…

-Почнемо з того, що мене нікуди не брали. Піти на фронт виявилося не так просто. Воєнком сказав мені: "Отримай українське громадянство, і тоді ми тебе візьмемо". Адже на той час ще не було закону, згідно з яким іноземні громадяни мають право підписувати контракт. Та і контрактів як таких не було – мобілізація, увесь цей кіпіш…

А тут з’явився ДУК ПС. Я подзвонив у мобілізаційний центр у Київ і одразу підкреслив: "Так вийшло, на жаль, що у мене паспорт Кацапстана". Вони уточнили: "Так ти ж за нас воювати хочеш? Так? Тоді які питання! Завтра чекаємо!" Все.

Антон (Вікінг) Панчук: Я думав: Тільки б не у туалеті задвохсотитися, будь ласка! Це ж така ганьба – вмерти без штанів 02

Фото: Ірина Рибакова

"ЛАМАЛИСЯ ГІЛКИ, НА "НЕБІ" ТАРАБАНИЛИ БЛЯШАНІ ЛИСТИ, І НАМ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ВСЮДИ ВОРОГ"

-Де ти проходив підготовку?

-З мобілізаційного центру у Києві ми одразу поїхали на 33 полігон, на Десну. Коли прибули – звідти вже друга ротація поїхала на Схід разом з комбатом Чорним. А у нас був комбат Микола Беркут – дуже крутий чувак, який вдало налагодив систему навчального центру на базі того полігону, враховуючи, що виділили нам лише казарму і їдальню.

У Десні ми пройшли місяць інтенсивних навчань. Нормальних. Там не було армійського затягу, там все було логічно, там люди усвідомлювали, що всі вони поїдуть на війну. І всі інструктори були компетентними. Як на мене, у ЗСУ на той час ще ніхто ніде не проходив такі вишколи. Біля нас у Десні були мобілізовані, які теж проходили тренування перед зоною бойових дій. Але багато з них були "аватаризовані". І ми їх зневажали, а вони — завжди кидали нам пред’яви, що це ми винні, що почалася війна, що їх забрали від ларька – і тепер капєц, їм треба помирати.

Тоді вже звільнили Краматорськ, Слов’янськ… І нам здавалося, що ми нікуди не встигаємо. Ми сиділи в тій учєбці і думали, що війна вже закінчується. Пам’ятаю, розмовляємо з Буддою, моїм другом. І він каже: "Потрапимо на якийсь задрочений блокпост, постоїмо там тиждень, і поїдемо додому. От і вся війна…"

А потім, 12 вересня, ми потрапили на Схід.

-Куди саме?

-Перша моя позиція – це була "Земля". Під "Небом".

-У Пісках.

-Так. "Земля" була ще недобудована настільки, що у першу ніч ми з Мішею Ангелом провели у ямі, над якою була просто натягнута клейонка, щоб дощ не крапав. А по нас стріляв АГС і 80-й міномет. Я сиджу і думаю: "Ох…ь… Задрочений блокпост!" І питаю: "Міша, у який бік воювати?" А він відповідає: "Та, б…ь, головне, щоб сюди нічого не прилетіло".

В ту ніч ми влаштували геноцид їжачків у посадці. Тому що вітер був страшний, дощ, ламалися гілки, на "Небі" тарабанили бляшані листи, було темно, і нас параноїло, нам здавалося, що всюди ворог.

Антон (Вікінг) Панчук: Я думав: Тільки б не у туалеті задвохсотитися, будь ласка! Це ж така ганьба – вмерти без штанів 03

Фото: Ірина Рибакова

-Довго ти був у ПС?

-27 жовтня ми з друзями поїхали зі Сходу тому, що починалися вибори на місцях. Я жив у маленькому місті, де не було активних проросійських сил, але і активних націоналістично налаштованих людей бракувало. У той момент було потрібно контролювати виборчі дільниці, щоб не було фальсифікацій. Після виборів у ПС ми вже не повернулися. У 2015-му я пішов у залишки 7-го батальйону ПС, який відокремився від інших, а згодом повернувся на гражданку.

Коли я вже отримав українське громадянство – пішов у військкомат, щоб отримати приписне та влаштуватися на роботу. Воєнком спитав, як моє прізвище, щось подивився у папірцях, а потім каже: "Зараз я прийду". І пішов. Повернувся – і дає мені папірець. Дивлюся, а це повістка. "Тобі 27 немає, ти строчку не служив. Іди у армію". Я питаю: "Туди?". "Ні, — каже він, — На строкову". Я вирішив, що краще три роки контракту.

-Чому пішов саме у 93?

Дуже багато моїх знайомих та друзів обрали 93 бригаду. Тому що на Донецькому напрямку, нашому улюбленому, який вже в серці у всіх, напевно, добровольці завжди стояли разом з 93-ю. Завжди. Тому після військкомата я одразу подзвонив другові, Змію – він тоді був у артилерійській розвідці 93-ї. І кажу: "Змій, висилай мені відношення, мене в армію забирають…" Мені прислали відношення, і я поїхав проходити курс молодого бійця, тобто вчитися на артрозвідника. Вивчився на оператора радіолокаційної станції.

З Яворівського полігона я одразу потрапив у Муратове, адже 93 тоді стояла на Луганському напрямку. Ту ротацію я провів у артрозвідці, потім на ППД теж був у ній. А коли ми виїхали на Ширлан – Змій, який тоді працював у прес-центрі бригади, якраз звільнявся. Він побачив у мене фотографії пацанів, які я робив просто на телефон. Подивився і каже: "Блін, Вікінг, потрібна твоя допомога! Я ж іду на дембель, і потрібна людина у прес-центр, бо немає кому працювати – той у відпустці, той на лікарняному, той ще десь. А треба навчання знімати! Я бачив твої фотки – прикольні".

Змій побіг до комбрига, і у той самий день мене прикомандирували наказом по частині до прес-центру. Була умова, що я буду там тільки на Ширлані, поки їм потрібна допомога зі зйомкою навчань. Але все так затягнулося, що після Ширлана я ще майже всю ротацію на Волноваському напрямку пробув у прес-центрі, чому дуже радий. Багато нового для себе відкрив.

Під кінець ротації мене перевели назад у артрозвідку, і цим я теж задоволений – повернувся у свою родину. У нас батарея вільних людей, дуже класна. Зараз я командир відділення збору і обробки даних артилерійської розвідки.

-А бувало страшно на Луганському напрямку після традиційно активнішого Донецького?

-Смішна ніби ситуація. Йшли бої за Жолобок, і дуже працювала ворожа артилерія, сипали міномети, ствольна, танк — працювало по нас все. У сусідньому бліндажі влучили у кухню, вбили кицьку. А у мене в цей момент була діарея. І дуже така жорстка. Я вибігав у туалет, чув, як воно все свистить, і думав: "Тільки б не у туалеті задвохсотитися, будь ласочка!". Це ж така ганьба без штанів умерти! І коли я сидів і у поле поблизу падав снаряд, мої хлопці кричали: "Вікінг! Вікінг! Ти живий?"

Так це тривало 5 днів. 5 днів були обстріли, і 5 днів у мене була діарея. І 5 днів було страшно вмерти з ганьбою. Без штанів.

А ще тоді, під кінець ротації, по нас шість "піонів" прилетіло 203 калібру. Я вперше побачив розриви від них, подивився на ці ямки, і мене це вразило реально. Яма метрів 5 завширшки і метри 3 завглибшки.

Антон (Вікінг) Панчук: Я думав: Тільки б не у туалеті задвохсотитися, будь ласка! Це ж така ганьба – вмерти без штанів 04

Фото: Ірина Рибакова

"ВЗЯТИ ДОНЕЦЬК – І ВСЕ"

-А яке твоє улюблене місце на Сході зараз?

-Піски. З них все почалося, ними має і закінчитися. Пройти Піски, взяти Донецьк – і все.

-Не було думки переїхати на Донбас після війни?

-У нас із хлопцями завжди є план, що війна закінчиться — і ми у Пісках купуємо хату. Хоч якусь одну розбиту. Ми її відновимо і будемо там жити.

-На твій погляд, чи дуже змінився за останні роки контингент у армії?

-Так, мотивація у людей вже не така як у 2014, і ми всі це знаємо. З людей, що залишилися ще з тих часів, деякі і досі керуються ще тією патріотичною мотивацією, а деякі просто не можуть знайти себе вдома. Тому вертаються в армію.

Не бракує "заробітчан". Є заробітчани-бухарі. Є заробітчани, яких баба з села вигнала. Бо він там коровам хвости крутив і отримував 2000 гривень, а тут він отримує 7000, і думає, що він мажор. І його баба в селі теж так думає. Є такі, що кредитів набрали, і втекли від них: "Дайте мені форму №5, я віднесу її у Приватбанк і буду без відсотків платити кредит! Слава Україні! Люблю ЗСУ! Де моє УБД? Дайте мені пільги!"

-А що б ти змінив у нашій армії?

-Все. Починаючи од хавки і закінчуючи берцями. Все! Ліжка. Форму. І статут переписав би — взяв би практику, подивився би на досвід нормальних країн, і написав би найкращий статут, який зробив би нашу армію максимально боєздатною, а не "українською паперовою".

-Але ж людей не зміниш.

-Чому? Якщо люди будуть керуватися статутом – у них не буде вибору просто.

-А ти сам? Дуже змінився з 2013 року?

-Можливо, з’явилося загострене відчуття справедливості. Тепер бомбить на кожному кроці. Я приїжджаю додому і бачу, що вся ця гнилуха, яка була у 2013, зараз вилазить, десь навіть процвітає, десь люди її хвалять. Ті самі депутати, ті самі політики, які були заодно з Януковичем, тепер обвішалися жовто-блакитними прапорами, повбирали вишиванки і кричать "Слава Україні!" І це так смішно. Мені це на голову не налазить взагалі.

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3095875

Джерело статті: “https://censor.net.ua/resonance/3095875/anton_vkng_panchuk_ya_dumav_tlki_b_ne_u_tualet_zadvohsotitisya_bud_laska_tse_j_taka_ganba_vmerti_bez”